"Не плач, не бійся, не проси"

«Не плач, не бійся, не проси» Такий «кодекс» виписаний для «блатних» щодо поводження в камері і на зоні. Але, якщо подумати, то в ситуаціях, коли «спілкування» з владою відбувається скрізь ґрати, таке кредо корисне всім. Коли 1990 року 7 листопада після провокації полковника Григор’єва було незаконно заарештовано народного депутата Хмару, УРП (перереєстрована з УГС в квітні того же року) не могла стояти осторонь і організувала ряд акцій з вимогою його звільнення. В один з днів (це була п’ятниця) були прийняте рішення організувати пікет навпроти ЦК КПУ (зараз адміністрація президента). Ми прийшли раненько (десь о пів на восьму), встали навпроти входу до ЦК (щоби не перешкоджати руху, бо на той час існувало положення, що перешкоджання руху або проникненню в приміщення установи її співробітників є незаконним), розгорнули плакати. В мене в руках був плакат «Руки геть від Хмари». Певна річ, все було написане від руки в самий простий спосіб. Ми зрозуміли, що на нас чекали, бо, тільки ми прийшли, відразу навколо почали ходити міліціонери з рацією, про щось повідомляти (певно, про нас J). Буквально з п’ять хвилин до нас підійшов офіцер і попередив, що ми порушуємо закон і, якщо зараз не підемо геть, то проти нас будуть застосовані відповідні заходи. Ми, звісно, подякували і сказали, що будемо і далі стояти. Буквально за три хвилини підігнали автобус «пазик», кремезні хлопці стали тягти нас всередину – чемно, але наполегливо. Мене затримували вперше, я не знала, як поводитися, але, як потім сміявся мій чоловік – «ти, як справжня «зечка», своїми ногами на зону не йшла». Я просто встала й не йшла до автобуса, і кремезні хлопці занесли мене всередину. Нас було десь сім - дев’ять осіб, і всю групу завезли у відділення міліції Ленінського району на вулиці Прорізній (тоді вулиця Свердлова), відразу за Держтелерадіо (тоді міністерство культури) у дворі. Нас завели в коридор і зачинивши двері назовні, залишили. Група в нас була дуже різноманітна. Більшість – чоловіки віку від 17 до 60 з гаком. Мені здається, була ще одна жінка, але точно не згадаю – вибачте! Ми стали озиратися по сторонах – одні двері вели до кімнати, куди заходили і звідки виходили міліціонери (дільничні, як я згодом зрозуміла). Вони з цікавістю на нас поглядали і час від часу кидали фрази на кшталт – «О! Цим дадуть роки два – три», «Ну, їх тепер закриють…» і таке інше. Лише пізніше я зрозуміла, що це була частина «обробки» затриманих. Один з міліціонерів привітався зі мною, що мене дуже здивувало. Потім я зрозуміла, що це наш дільничний. Ми жили тоді на Саксаганського, мій батько був активним у районній ветеранській організації, тобто його попередні враження про мене були «позитивними». Інші двері вели в приміщення з невеличким заґратованим віконцем, звідки час від часу неслося волання – «начальник, сказати хочу, веди мене…». Там сиділи затримані за крадіжки, хуліганство тощо. «Політичних», тобто нас, туди на закрили – чи тому, що нас було багатенько для такого приміщення, чи з інших причин. Тому ми цілий день (приїхали ми близько дев’ятої ранку, а вийшла я на початку сьомої вечора) простояли, підпираючи стіночку в коридорі. Години дві нас зовсім не чипали, а тоді стали по одній людині викликати до кабінету. З різними затриманими тактики були різними – погрози, залякування тощо. Коли черга дійшла до мене, було застосоване інший підхід. В кабінеті знаходилося три чоловіки (вони не представилися, а я на той час не була такою досвідченою, щоби спитати), які сиділи в різних кутках. Вони запитали мене про місце роботи. На той час я працювала в проектному інституті. Про сім’ю не питали, але, як я розумію, дільничний їм доповів, що «в св’язях порочащих» мене до того не помічено. Присутні стали питати (майже риторично) – як сталося, що я, така успішна – з роботою, з сім’єю – чоловіком і дитиною, з татом комуністом-ветераном (не сказали, але, певно, думали і мені натякали), з квартирою – з усіма атрибутами «хорошої радянської людини» - зв’язалася з «цими» - напівбомжами і криміналами. Я з дитинства не любила, коли починали негативно оцінювати моїх друзів і відмовляти мене від стосунків з ними. Тому це не було успішною комунікацією з мого боку. Я вже не кажу про те, що мене обурило, що вони все звели до якихось побутових аспектів, не заторкнувши ідеологію (яка ж я тоді була наївна J). Після «індивідуальної обробки» нас знов залишили на самоті. Ми розважали одне одного як могли. Так раптом, один із затриманих, чоловік пенсійного віку, згадав, що він тут жив. Це нас дуже вразило – як тут? в міліції? З’ясувалося, що раніше в приміщенні відділення міліції був гуртожиток консерваторії – отаке собі «перетворення». Таке нас дуже потішило, а згадування про консерваторію навело на думку, що, як ми тут сидимо, справ не маємо – чому ж не поспівати? Ми почали співати наших пісень. Першою, звісно, була «Ой, у лузі червона калина» - надзвичайно популярна на той час, без неї не обходилося жодне зібрання, а інколи її співали і по кілька разів. А слід сказати, що двері між нами і «свободою» були прозорими. І коли ми почали співати пісню, раптом побачили, що перед прозорими дверима з іншого боку стоять наші чильники – депутати міської ради, члени УРП. Всі відразу засміялися, бо це виглядало як в кадрі фільмів про революцію – затримані співають революційних пісень, а їхні керівники споглядають це зі схваленням. Депутатів вислухали (там же, за дверима), до нас не пустили і нічого за нас не пообіцяли. Знаючи, що нас мають покликати до судді, ми вирішили, що ніхто не буде погоджуватися говорити без адвоката. Ми таке чули від «дорослих» дисидентів, тому і самі вирішили так поводитися. Десь під вечір (після п’ятої години) нас стали по одній людині викликати до судді, після чого затримані назад вже не поверталися, тому ми нічого не знали про те, що і як відбувалося «на суді». Я пішла майже в кінці. В кімнаті сидів один суддя. Він дав мені для ознайомлення протокол затримання зі свідченнями. Свідчень було багато, але всіх «свідків» не було, коли ми стояли біля ЦК. Тобто це була «липа». Мене це обурило, а коли я побачила в тексті свідчень, що «вона стояла і тримала в руках плакат «Геть КПУ» (дивись початок історії – який плакат я тримала), то вже не витримала і сказала так: «Я давно знала, що в судах відбуваються фальсифікації, але не думала, що це може відбуватися і за таким мізерним фактом. Я погоджуюся з гаслом «геть КПУ», яке мені приписують, але в мене в руках був інший плакат. Тому підписувати я без адвоката нічого не буду». Суддя подивився на мене і спитав – коли Ви прийдете з адвокатом? Пам’ятаєте, я писала, що це була п’ятниця. Звісно, що я не мала ніякого адвоката, але тоді був адвокат Хаперський, який консультував Рух, і я сподівалася, що я зможу його знайти і переконати допомогти. Для цього потрібний час, тому я сказала, що зможу прийти в наступний вівторок. «Добре, - сказав суддя, - приходьте завтра об 11 ранку». На цьому я й пішла. На вулиці стояла наша маленька громада, яку вже «посудили». Я думала, що вони теж, як і я, мають прийти завтра чи в інший день. Але, як виявилося, така ситуація була лише в мене. Всім іншим присудили або 10 рублів, або адмінпорушення. Це стало цілковитою несподіванкою для мене – домовлялися так, а сталося інак; інші відкараскалися «малими збитками», а чого тоді мені зайве в суботу по судах ходити? Я повертаюся назад, зазираю до судді і питаю – а Ви можете мене сьогодні засудити, бо всім дали по 10 рублів – я теж погоджуюся! А суддя так хитро на мене подивився і каже – ні… приходьте завтра з адвокатом. Вийшла я засмучена. Товариши по затриманню мене стали заспокоювати і сказали, що всі прийдуть завтра підтримати мене. Хтось дали мені телефон Хаперського, я йому подзвонила, розповіла, що сталося. Він сказав так – в тому, що Ви розповіли, я не бачу складу злочину чи навіть правопорушення. Нема потреби в моїй присутності. А далі така фраза – якщо Вас заарештують – я приєднаюся. З такими «передумовами» я прийшла наступного дня до суду. Окрім мене і мого чоловіка прийшов лише один хлопець із затриманих вчора, колежанка Надія Самуляк, яка принесла всі гроші, що були в неї в хаті (десь 300 рублів – грубі гроші як на той час) мені на заставу, а також колега мого чоловіка (який на той час був депутатом Шевченківської районної ради, голова демократичного блоку) – депутат Київської міської ради теж від демблоку. Депутати прийшли зі значками і попросилися в судді бути присутніми під час розгляду моєї справи. Суддя не заперечував. А на той час районні судді чекали на затвердження від міської ради, тому присутність «підтримки» мала підвищити толерантність судді. Я повторила те, що мені порадив адвокат. Суддя мовчки перегортав аркуш «справи». Тоді підняв на мене очі і сказав – я переглянув Вашу справу і не виявив складу злочину. Тому справу закриваю. … Після короткої павзи я запитала – а що тепер? – Ідіть собі – каже суддя. – Але ж мене затримали, без води і їжі тримали цілий день, це нанесло шкоду моєму здоров’ю… - а це вже не до мене, каже суддя, - Подавайте скаргу до відповідних інстанцій. На цьому ми і вийшли – радісні, окрилені і рішучі щодо наступних кроків. На той час було дуже мало людей, які би могли допомогти грамотно написати скаргу. Цікаво, що мене «по блату» познайомили з адвокатом, який за 25 рублів (величенька сума – більша за адміністративне покарання) допоміг мені написати скаргу до прокуратури. Відповідь знов примусила мене напружитися – висновок був такий, що відбулося порушення, внаслідок якого я була «незаконно виправдана». Коли я згодом і до сьогодні згадую це формулювання і наводжу його адвокатам, суддям, юристам, вони кажуть, що це є, певною мірою, унікальна відповідь. Бо відомі випадки, коли люди були незаконно засуджені, а щоби – не законно виправдана – такого не зустрічали. А що тепер? Знов запитала я. Мені сказали. що прокуратура може в порядку нагляду тепер знов порушити мою справу, щоби покарати «по всій суворості радянських законів». Але ж то був 1990 рік, ніхто не стали займатися такою мізерією, а я для себе отримала урок на все життя – не плач, не бійся, не проси!