"Литва вже відокремилася – тепер черга України"

"Литва вже відокремилася – тепер черга України" Чорнобильська біда кликала людей з різних куточків світу якось долучитися до проблеми її вирішення. Жила в Литві більше двадцяти років українка Валя, яка після одруження з литовцем отримала прізвище Кукенене. Товаришувала вона з Надією Самуляк, яка працювала на радіо, була спів-головю Київського Союзу Українок , активно брала участь у різних добрих починаннях. І ось Валі прийшла в голову така думка – пішла вона на литовське телебачення і сказала, що вона, українка, більше двадцяти років живе у Литві, знає і любить литовську культуру, говорить литовською мовою, але болить її душа і за Україну, а, зокрема за те, що в Києві чорнобильська проблема не менша, ніж в 30-километровій зоні, але ж хто буде оздоровлювати місто з більше, ніж двомільйонним населенням? Запитала, чи не зголосилися би люди прийняти в себе дітей, сім’ї з Києва, а в Києві таку ж інформацію дала на радіо Надія. Сама підготовка до літа була повна емоційних переживань, бо дзвонили люди з усієї Литви, розповідали, як добре в них буде відпочивати, казали, що зможуть приїхати до Вільнюса і забрати гостей, було багато інших деталей, які дуже розчулювали нас. Так, один колгосп, який ще існував у Литві на той час, запропонував, щоби приїхала ціла група і поселилася в садочку, який на літо закривається. Одного дня Валя подзвонила нам додому і сказала – ця адреса тільки для вас! Хутір, на хуторі музей книгонош (коли за валуйським та іншими указами в царській імперії були заборонені всі мови окрім російської, у Литві розвинулася система книгонош, які через кордон носили книжки литовською мовою із Західної Прусії), і господар чудовий – ходив захищати телецентр у Вільнюс і радо чекає гостей з України. Чому для нас? Бо на той час ми тільки-но купили свою першу машину – іжевський «москвичок», а доїхати до Юлюса (так звали господаря) без машини було проблематично. Лише закінчивши курси та пригнав машину з Молдови, чоловік наважився їхати за тисячу кілометрів, і ми про це не пошкодували. Коли ми під’їхали до адміністративного кордону між Білоруссю і Литвою (іншого тоді не було), нас зупинила литовська поліція. Тоді вже поліція і вдягнута в інші, «литовські» кашкети. Донька подивилася на це і сказала сакраментальну фразу, яку ми часто згадуємо в родині – Литва вже відокремилася – тепер черга України. Ми посміхнулися, бо, хоча і прагли цього всією душею, але не знали, як довго «радянський монстр» буде чинити спротив. Перебування в Литві було би для нас неповним, якби ми не відвідали Гору Хрестів, яка з ХІХ століття повниться хрестами різних форм, матеріалів і розмірів. Ми приїхали до гори, купили маленький хрестик, дали його Настуні і пішли на гору. Знайшли місце, на якому нас захотілося його поставити і запитали доньку – про що воно хоче попросити (бо Гора Хрестів, кажуть, виконує бажання). Донька навіть і не думала – хочу, щоби Україна була незалежною як Литва! Був кінець липня 1991 року… І врешті-решт… Я написала заяву про вихід з УРП наприкінці листопада 1991 року, перед самими президентськими виборами. Чому? Побачила, що непартійна я людина. В чому? В тому, що партія вже тоді набувала тих рис, за які ми так критикували компартію. Почалися розмови про те, що треба серйозно поговорити з тими партійцями, які не відвідують збори первинних осередків. Я-то відвідувала, але сказала, що я в совіцькі часи намагалася на профспілкові збори не ходити, а ви зараз говорите про «партійну дисципліну». Хиба в цьому мета розбудови партії нового європейського типу? Були інші ознаки «обюрокрачування». Проте останнім поштовхом стала президентська кампанія, коли два демократичних кандидати – Чорновіл і Лук’яненко на очах у всіх перетворювалися з соратників на ворогів. І з одного, і з іншого боку, штаби вишукували і подавали аргументи і факти, які би зменшували шанси кожного з кандидатів на перемогу. Мої розмови в партії цю тему нічого не дали – звинувачування продовжувалися, і я прийняла рішення про вихід з партії. Коли я принесла заяву пану Миколі Горбалю, голові міської організації, він мені сказав фразу, яку я пам’ятаю і нині – добре, пані Оленко, що прийшли такі часи, коли Ви можете подати заяву про вихід з партії, і Вам це нічим не загрожує. Неоднозначна фраза… і тому, що справді добре, що такі часи, і тому, що партія не бачила іншого інструменту роботи з кадрами, ніж догани, виключення і інші репресії, і тому що проблеми національно-демократичного руху в Україні вже тоді були серйозними і глибокими, що ми мали і маємо можливість бачити до сьогодні. Мої спогади містять мало оцінок не тому, що в мене їх не було чи нема. Оцінки ставить життя, і часом вони змінюються навіть протягом короткого періоду. Основна причина, чому я це написала, в тому, що я дуже не люблю містифікації, міфологізації та інші «-ації». Тому я намагалася згадувати факти, свій тодішній емоційний стан, життя нашої родини, яке було щільно пов’язане з прагненнями набути Незалежність. Незалежність Україна набула. Тепер важливо, щоби ми зробили все, аби вона була справді з великої літери – і для нас, і для світу.