Блаженні чисті духом миротворці і миротвориці...

4 березня 2014 мені подзвонила російська журналістка, яку я знала років 20 за спільними ґендерними заходами, а перед тим, після тривалої перерви зустріла перед революцією 2013 в Алмати на конференції з порядку денного "Жінки, мир, безпека". Сказала, що вона і її близькі не підтримують путінську окупацію Криму, обурюються цим і хочуть щось зробити. Як перший крок запропонувала українсько-російський жіночий діалог. На той час я настільки не була готова до нього, що мої заледенілі шелепи були майже нерухомі. Я вичавила з себе щось типу - можемо спробувати... Час минав, ми глибше занурювалися в конфліктну трясовину, людей все більше косила психотравма, хронологія вбивств наших людей у формі військовій і без неї зростала... я намагалася шукати точки біфуркації для впливу і зміни ситуації.

Один з таких пунктів лежав і у площині можливих контактів з російською стороною. Я задавалася питанням - для чого? Мені особисто хотілося отримати відповіді на деякі питання - чому російські батьки мовчать, коли їх діти повертаються "двохсотими"? Які стратегії і тактики бачать російські незгодні для майбутнього? Як все це можна використати для підвищення нашої безпеки?

Подібна зустріч має відбуватися на нейтральному майданчику, але до знаходження такої території ми рухалися півтора роки. Чисельні донори захоплювалися і казали Wow! проте розводили руками щодо підтримки чи обіцяли її у хмарному майбутньому. Врешті, як доволі часто буває, ми знайшли підтримку там, де концентрація ресурсів не найвища. Нам допомогли і до сьогодні підтримують Організація жінок методистської церкви США і Світова федерація українських жіночих організацій.

Через питання безпеки російських учасниць, які не співали синхронних пісень з тамтешньою владою, зустрічі відбуваються в закритому форматі, що означає, ми, українська сторона, не відкриваємо імена російських учасниць, проте говоримо про контекст і загальні результати.

Вже перша зустріч показала нам, що декларування демократичних устремлінь, непідтримка путінського режиму, контакти і спільна тема (ґендерна) не є запорукою успішної легкої роботи в таких непростих нових умовах. Одна з важливих причин була в тому, що при плануванні наступних спільних чи скоординованих дій ми, в Україні, могли все, а російські учасниці - практично нічого. Такий розклад не може продуктивно впливати на розвиток ситуації і в цілому втрачає доцільність. В пошуку можливих рішень ми запропонували доволі поширений підхід в конфліктології - розширення кола зацікавлених сторін, щоби уникнути біполярних поляризацій, які неухильно виникають, якщо ми розглядаємо тільки дві сторони конфлікту, а інших лише з функцією посередництва чи спостереження.

Тому наступним кроком стала підготовка і проведення регіональної жіночої зустрічі для створення платформи, яка би рухалася в руслі порядку денного "Жінки, мир, безпека". Така зустріч відбулася влітку 2016, і її контекст і результати показали вдалий формат і перспективи такої платформи як в національному вимірі, так і в регіональному.

В чому ж результат цієї зустрічі окрім прекрасного місця, де це відбулося, зручних умов, цікавих людей? Кожна учасниця може сказати за себе. Для мене же це стало підтвердженням власних попередніх роздумів, аналітичних викладок і висновків.

Якщо це поєднати тематично, то можна сказати про ґендерні виміри конфліктів на різних його стадіях. Почну з передконфліктного стану, про який багато говорять міжнародні гуманітарні організації та експерти, а в реальності, як сказав колись представник міжнародної агенції, (early warning) раннє попередження конфлікту, в кращому випадку, зводиться до визначення місць, куди спрямувати мирне населення, коли конфлікт розгориться. Мене дуже здивувало, що в колишніх совіцьких країнах, де продовжують жевріти спровоковані імперським центром конфлікти, вони (конфлікти) не були практично зовсім відрефлектовані ані на державному рівні, ані громадянським суспільством. Йдеться, насамперед, про сигнали, які конфлікт посилав, а ми їх не помітили, мало звернули уваги чи доклали недостатньо (чи достатньо) сил для зменшення їх впливу. Поштовх до цього мені дала інформація, що Ігор Друзь, скандально відомий до війни голова, так званого, Батьківського комітету став першим "прес-аташе" теж скандально відомого, але вже в інший час і в іншому контексті, Ігоря Гіркіна. Це повністю підтвердило тезу, яку озвучували жіночі громадські організації та ґендерні експерти, але яку геть не почула тодішня опозиція. Тезу про те, що, часом смішні, часом потворні, але завжди брехливі, виступи батьківськомітетських ChONGO (Church organised non-governmental organizations) - псевдогромадських організацій, створених церквою для заповнення ніші, в якій сама вона грати не може через відокремлення її від держави - не є насправді недолугими намаганнями певної частини громадянського суспільства "захистити традиції", а є добре спланованою організованою, фінансованою кампанією послаблення демократичних засад в країні в цілому через одну з непростих тематичних ліній, а саме - ґендерну проблематику.

Чому саме ґендерна? Може, колись і прочитаємо доповідні записки 18 управління ФСБ з Санкт-Петербурга, але припустити можна і сьогодні, тим більше, що розвідки в цьому напрямку почалися ще до російської агресії і окупації України[1]. Сама російська влада активно експлуатує сексизм, стереотипи і гомофобію для підтримання власних дій. Там це добре спрацьовує досі, тому таку "підготовчу роботу" вона вважала необхідною і в Україні. Але у нас, на відміну від них, розвалити "ґендерні мури" виявилося значно складніше. На мою думку, перешкодою "валятелям мурів" стала феміністська ґендерна частина громадянського суспільства. Так, вона в нас не така вже була і велика тоді за кількістю, але свідома, зріла, цілеспрямована і об'єднана в групи типу Ґендерної стратегічної платформи, створеної 2011 саме для стратегічного подолання тих викликів правам і свободам, які того часу вже буйно розквітали в країні. Застосування російською владою такої своєрідної ґендерної політики, цілеспрямованої і активної з одного боку і деструктивної і ненависницької з іншого, мало на меті посилити атмосферу недовіри, ксенофобії і агресії. Про організоване втручання свідчили неодноразові наклади брошур антиґендерного спрямування по 20 тисяч примірників кожного. Підготовлені цілі пакети інструкцій депутатам, педагогам, батькам також виказували системний підхід до кампанії в цілому і її іноземне походження зокрема. Про іноземне походження свідчили самі тексти, які зверталися до аналізу відкритих джерел, але не враховували певні ширші аспекти українського законодавства, формат державних установ, їх підпорядкування, які на той час вже суттєво відрізнялися від російських. Базова антиґендерна брошура була зразком поєднання різноманітних пропагандистських маніпуляційних технологій як суміш брехні звичайної, брехні витонченої і лякалок.

Разом з цим "фоновим" рухом розгорнулися й інші "інструментальні композиції" - законодавчі обмеження вступу жінок до вишів системи МВС, руйнація національного механізму утвердження ґендерної рівності на виконавчому рівні, тощо, все підкріплене сексистськими висловлюваннями тодішніх високопосадовців.

Саме реакція ґендерного кластера громадянського суспільства, фахова, наполеглива, послідовна, креативна, знизила негативний вплив, а в деяких випадках навіть допомогла створити новий ширший інструментарій протидії тоталітарним наступам в країні. Бо саме влітку 2013 Верховна Рада прийняла Закон "Про запобігання і протидію дискримінації в Україні", який увібрав в себе уроки позовів проти Прем'єр-міністра Миколи Азарова за його вислів, що реформи не є жіночою справою, та проти постанови Кабінету Міністрів, що містила непряму дискримінацію і обмежувала право деяких груп, зокрема, жінок, вступати до університетів внутрішніх справ.

Так сталося, бо ж Україна - не Росія.

Такий великий вступ до опису результатів зустрічі, де відбулося створення регіональної платформи "Жінки, мир, безпека", необхідний тому, що зустріч, зокрема, підтвердила мережевість кампанії, яка точно за таким сценарієм розгорталася в інших країнах колишньої кремлівської імперії не виключаючи певною мірою навіть тих, хто вже опинилися по іншу сторону "шенгенського паркана" - Естонії, Латвії, Литви. Ми побачили й інші тенденції передконфліктного стану, а також стадії гарячого конфлікту і, що дуже важливо для України, період післяконфліктного врегулювання. Зокрема, важливим уроком має бути те, що "вікна можливостей", що відкриваються під час конфлікту, зокрема, для жінок, дуже швидко зачиняються, тому їх (вікна) треба намагатися використати з максимальною користю.

Більше року тому, коли ми вперше зустрілися у двосторонньому форматі, одна з учасниць з російської сторони запропонувала нам, як один з варіантів діяльності, організувати "паралельні жіночі мінські перемовини" зі спробою "на рівні народної дипломатії" спробувати поговорити, домовитися. Ті, хто взяли участь в тій зустрічі з української сторони, і частина російської групи висловили сумнів щодо доцільності і ефективності такого формату. Аргументи були, зокрема, такі:

- офіційні мінські перемовини завершуються 31.12.2015, поки наступний формат невідомий;

- ці перемовини не мають високого авторитету в українському суспільстві, а тому загальна зацікавленість буде знаходитися ближче до маргінальних полів;

- мета подібних перемовин, з почутого, незрозуміла. Запропонована спільна робота над травмою на цьому етапі і у форматі сторін буде або блюзнірством, або формальністю, або незрозумілою симуляцією.

Але ми висловили зацікавлення побачити детальнішу процедуру, щоби потім прийняти рішення. Детальнішу процедуру ми не побачили і вирішили, що ідея не пішла далі загальних розмов. Як раптом майже через рік з різних джерел починаємо дізнаватися про різні мирні жіночі діалоги, які врешті виявилися однією ініціативою і саме "жіночим народним мінським процесом", який координує та ж ініціаторка, що колись пропонувала це нам.

Я зрозуміла, що десь ґрунт виявився більш поживним і подумки побажала їх роботі успіху. Як людина, що "танцює на тому ж полі", я, звісно зацікавилася процесом. Саме процесом, бо миротворчий шлях дуже непростий і крихкий. За 20 років занурення в тему трансформації конфліктів, розвитку відповідних навчальних програм я побувала в зонах конфлікту в різних частинах світу і на власні очі бачила і чула, як непросто тут досягти бодай малих успіхів, як часто приходиться повертатися назад і починати навіть не з нуля, а з меншого. Але при моїх спробах отримати якусь інформацію натикалася на явне чи зовсім мало замасковане небажання говорити про це. Захисним брандмауером були слова - "нас просили про конфіденційність".

Принцип конфіденційності є одним з базових для програми "Уповноважувальна освіта", яку я почала більше 20 років тому для доньки та інших дітей, а потім і дорослих, і яку продовжую розвивати досі разом з небайдужими і зацікавленими. А зацікавилися українською програмою у 10 країнах світу, близьких і далеких, від Індонезії, Бірми, Афганістану до Молдови, Грузії, Литви. Коли ми говоримо про конфіденційність, то наголошуємо, що це, насамперед, стосується приватної інформації, а не процесу, ідей, пропозицій, які звучать на зустрічі, бо ми не секта, а тому раді, коли більше людей залучаються в тематичне коло. Проте конфіденційність не ототожнюється з повною закритістю, тим більше, коли це безпосередньо стосується національної безпеки країни. Тому така позиція українських учасниць мені не зовсім зрозуміла. Тим більше, коли неукраїнські учасниці процесу на круглих столах, форумах, інших міжнародних зустрічах розповідають "криваві небилиці" про Україну - про те, що у нас передбачена кримінальна відповідальність за спілкування з російською стороною, що у нас заборонена російськомовна преса, що "з обох сторін фашисти", що у нас переслідується російська мова, що все це вони почули на фокус-групах у нас, в Україні. І в паралельному контексті, проте, sapienti sat - "нас підтримують із Західної України". Перечитую цей абзац і прямо бачу темнік рашатудей чи інших подібних "джерел".

...   …   …

Написати це мене спонукав дуже цікавий, напружений і повчальний тренінг, що щойно закінчився в Інституті Клінгендаел в Гаазі. Тренінг для жінок про участь в перемовинах. Теоретичні викладки перемежалися з чисельними рольовими іграми, симуляціями конкретних і вигаданих міжнародних конфліктів. Напружена робота груп із трьох країн - Грузії, Молдови, України - примусила про багато що згадати, багато над чим замислитися.

Про те, як важливо пам'ятати, що в гібридних джунглях марẚ може з'явитися у вигляді імітації гілки миру у голуба, яка вмить може перетворитися у гради та інші смертоносні знаряддя.

Що trust and truth – довіра і правда – є засадничими принципами миротворення, а приховуване миротворення є оксюмороном, бо мир не будують в окремо взятій квартирі.

Миротворити – це не бавитися у гру, а брати на себе тягар, який потім часто нема кому передати і треба його тягти і тоді, коли сили скінчилися.

Перемовини - це не лише і не стільки еквілібристика слів, це надвисока відповідальність за всіх, хто в тебе за спиною чекають їх результатів, навіть, якщо твоя єдина, але найвища посада - Громадянка України.

Важливо також пам'ятати, що конфіденційність інформації про агресора може перейти червону лінію національної безпеки країни. Різні події останніх днів яскраво показали, що красивими словами нас можуть поставити в дуже некрасиву ситуацію, при цьому, вихід з неї буде непростим.

Тому запрошую до зустрічі, розмови, обміну думками і ідеями тих, хто дійсно шукає шляхи до сталого і ефективного миру для держави Україна, зокрема, через комунікаційні стратегії.

Дякую Програмі ООН Жінки та Анастасії Дивинській та Сабін Фейзер зокрема за ідею, запрошення, підтримку і розуміння сенситивності всіх моментів від початку і до завершення.

Дякую всім, хто насичувалися знаннями і навичками протягом минулого тижня, рефлексували мало помітні і непомітні сигнали, аналізували їх у комфортній атмосфері.